Прочитав відредагований текст “Бурі та Натиску”. Якби Саша виправляв червоним, то я написав би про криваву сновську різанину бензопилкою, але він виправляв синім, то дивлячись на цей колір, що заливав сторінки, я, мимоволі, почав малювати синіх китів. Далі все було за схемою. Спочатку відчуття, що тебе згвалтували і бажання до застосування фізичної сили, підсилене нашою з редактором різницею у вагових категоріях (Санченка ніколи не хотів побити). Тобто одразу заперечення і гнів від всеохоплюючою синьови. Далі торг з собою. Жалюгідні пояснення про те, що типу ж хороший редактор (може навіть найкращий), що треба потерпіти (про отримання задоволення і мови немає), аби на краще. Врешті решт депресія. Я ж писав книгу про письменника у кризі для того, щоб здолати свої страхи, а не для того, щоб унаочнити. В кінці прийняття з тієї позиції, що мистецтво ж не мусить даватися легко. Якщо мені пишеться в задоволення, то хоч на етапі редагування я маю постраждати, вийти з зони комфорту, коли хаваєш себе від і до. Вийшов, охтижбля!, забіг назад у норку.
В сухому залишку маємо скорочений десь на п”яту частину текст (всі ліричні відступи і псевдофілософські роздуми не пережили зустрічі з маніяком, озброєним лезом Оккама). Будуть ще біля десятка моїх малюнків (мають довести, що писання, це не найгірше, що я вмію робити), рукописні примітки автора (тобто мене, але я вже сумніваюся, хто тут автор) і редактора.
На Арсеналі побачити. Я ж прийнявся за редагування нового Карповича. Щоправда у мене лезо “Нєва”, а не Оккама, але вже що є.