Анотація
Роман «2014» починався з новели «Революція буде». З розвитком революції новела розширилася, вмістила понад три десятки різних персонажів, кілька головних і багато побічних сюжетних ліній і перетворилась на роман — не про війну, але про людей під час війни; не про достовірну історичну правду, але з деталями й подробицями, які багато хто впізнає і назве правдивими. Автор не намагався писати роман «з натури» — він не воював, не був в армії, в тилу чи на передовій. Зрештою, це перша війна, де інформаційні технології дають змогу кожному опинитися в епіцентрі, не виходячи з дому, варто лише вибрати правильний канал інформації. Два томи діляться хронологічно. У другому – вже АТО
ivchenko – :
Номінація “Проза”, відгуки жюрі
Автор рецензії: Андрій Дрозда, Ростислав Семків, Тетяна Трофименко (джерело: Літакцент)
Андрій Дрозда:
2014 рік став переломним у новітній українській історії і дав відлік епосі героїзму, самопожертви й подвигів. Незабутнім «подвигом» вирішив відзначитися і Владислав Івченко – письменник, досі відомий своєю історичною пригодницькою прозою, видав на-гора 800-сторінковий роман, дія якого відбувається на Майдані і східному фронті 2014 року. Івченко легко вводить у текст численних героїв, віртуозно переплітає їхні сюжетні лінії, багатьох безжально вбиває наприкінці другого тому, не цурається детального натуралізму й описів основних інстинктів. Часом складно зрозуміти, яка ж мотивація, окрім сексу і випадку, керує вчинками героїв. Нема «поганих» і «добрих», багато дії, мінімум психологізму – мабуть, так і виглядає правда життя в дистильованому вигляді. Щоправда, після вісімсотсторінкового марафону у моїй голові крутилися лише рядки пісні гурту «ТІК»: «Свєта, ну нафіга всьо ето?».
Ростислав Семків:
Хто має вдосталь часу та натхнення читати, може подарувати собі багатотижневу пригоду знайомства з романом Владислава Івченка. Автор нікуди не поспішає: як монументальні художники-муралісти, він поволі розгортає широке полотно подій, котрі ми всі ще надто добре пам’ятаємо (якщо про Майдан) чи про які знаємо з новин (коли про війну на Сході). Тут виринають різні персонажі, кожен із яких має власну історію й здобувається на нову, виникаючи далі на сторінках роману. Дуже різні – з обох боків фронту і з різних суспільних прошарків. Зрозуміло ж, мають власних прототипів й так само зрозуміло, що автор їх дещо охудожнює, трохи причісує, можливо, дрібку забагато романтизує і вплітає у гігантське полотно свого твору. І добре написано. Навіть якщо нас вражатиме наївність чиїхось міркувань чи деяка пласкість зображених психік, саме письмо помаленьку тягнутиме нас зі сторінки на сторінку, доки не сягнемо далекого рубежу другого тому. Звісно, події останніх років вартувало б описати в не одній епопеї. Але одна добра в нас уже є.
Тетяна Трофименко:
Дві грубі книжки в цупких палітурках – ви ж давно мріяли про великий роман? Попри те, що текст «2014» нібито поділений на окремі новели, сюжет і персонажі тут наскрізні. Можливо, долі персонажів зав’язуються в один вузол у дещо чудесний спосіб, але, з іншого боку, світ такий тісний! Можливо, ви дещо інакше уявляли велику прозу – більш серйозною чи філософською, але, з іншого боку, треба ж комусь фіксувати життя як воно є! І Владислав Івченко натхненно фіксує: «2014» – це напрочуд переконливий і яскравий соціальний зріз сучасної України, зроблений крізь призму Революції гідності та війни з Росією. Якщо тут говорять правду – то переважно незручну й неприкрашену; якщо вже брешуть – то до самозабуття; якщо ненавидять – то з повною віддачею; якщо регочуть – то на повний голос, якщо кохають – то до самогубства, якщо потрапляють у халепу – то по самі помідори. Одне слово, отямлюєшся в кінці другого тому з питанням: «А далі буде?..».
ivchenko – :
Війна, правда, вигадка й реалізм
Автор рецензії: Тетяна Трофіменко (джерело: Літакцент)
Як запобіжне таким реакціям я рекомендую роман «2014» письменника Владислава Івченка, котрий ішов до великого реалістичного епосу не менш тернистим шляхом, ніж Євген Положій, але майже впорався з цим завданням, створивши масштабну хронологію, яка стартує від подій Майдану. Автор дуже переконливо змальовує різноманітні типи сучасного українського суспільства, аж під час читання хочеться іноді закричати «стули пельку!» котромусь із ватних співгромадян чи там «псевдо»-Історику – адепту «руского міра». Монологи й діалоги персонажів по обидві лінії фронту подаються з реалістичною прямолінійністю, хоча дещо втрачають вірогідність у перекладі українською мовою. Так само унікально відвертим є автор і в зображенні інших сторін життя: його персонажі часто й зі смаком справляють фізіологічні потреби, вони закохуються і займаються сексом (вибач, Андрію Кокотюхо…) і вони не є однозначно позитивними чи негативними. Івченко чесно говорить, що не всі йдуть на фронт із патріотичних міркувань – дехто ховається від братків чи від податкової, а хтось – хоче забути дружину-зрадницю; не всі виявляють подиву гідний героїзм – більшість боїться, власне кажучи, до всирачки… Як і інші автори воєнної прози, письменник не оминає дражливих чи травматичних тем, хоча загалом і тяжіє до геппі-енду: коли волонтерка потрапляє в полон до сепарів, її ґвалтують; але не вбивають – рятує життя дівчині колишній коханець її подруги по Майдану, який був беркутівцем, а став ополченцем.
Драматизм у «2014», як і в «Украх», згладжується типово українською іронією, виправданою навіть суто психологічно. У цьому романі Івченко не нагромаджує безцільно сумнівний гумор та фантастичні вигадки, як у пригодах «кращого сищика імперії» Івана Карповича Підіпригори чи «альтернативній історії» «Химер Дикого поля», але намагається крізь сміх передати абсурдність реального буття, тому всі колізії роману в цілому є вірогідними, тобто гідними віри. За одним печальним винятком, що неабияк зіпсував мені враження від твору, і цей виняток – бронебійний палець одного з персонажів, Бухгалтера, який отримав надзвичайні здібності після того… як його викрали інопланетяни. Інопланетяни, Карл! Цим пальцем персонаж підбиває сепарські танки, і спасибі, що не наздоганяє ворогів на драконі…
Одне слово, інерція багато важить. Але оk: я прощаю Владиславу Івченку цей палець, а Богдану Жолдаку те, що в «Украх» хлопчик збиває вертоліт із рогатки. Адже все одно повернення реалізму є безсумнівним! Що й казати, коли навіть метр і гранд низового гумору, містики й містифікацій Юрій Винничук у новому романі «Аптекар» уникає звичних для нього бурлеску й буфонади (і це негайно засмутило його фанатів), створюючи цілком вірогідну оповідку на тлі історичних декорацій Львова XVII ст.: про кохання ката до відьми, а відьми до… перевдягненої дівчини, а дівчини до аптекаря, так воно все в житті й буває… Жодних бородатих анекдотів, лише старовинні рецепти на кшталт «узяти двох новонароджених щенят, порізати їх на частини, вкласти до поливаного горщика разом із фунтом живих хробаків» і таке інше; ну, ще судноплавна річка Полтва і чорт, який розмірковує про феміністок, – теж цілком стерпно. До речі, війна опосередковано присутня й у романі Винничука – і як основа трактату Юрія Немирича про способи перемоги над московитами, і як підсвідоме передчуття Руїни, що настане після Хмельниччини.
Я не можу сказати, наскільки вкоріняться в нашій прозі ці тенденції нео-неореалізму, чи поширяться далі в маси (принаймні, гарний початок цьому покладено – навіть із невеликого переліку оглянутих тут романів зрозуміло, що серед них є твори на смак якнайрізноманітнішого читача: для тих, хто любить пафос, і тих, хто його не терпить; цінує документальний фактаж, любовні історії, національне просвітництво чи солонувату правду мать), але сама їхня присутність, на моє глибоке переконання, є позитивною, оскільки засвідчує рух до жанрово-стильової повноти сучасної української літератури.
Не можу відповісти й на питання, яке останнім часом поступається в популярності хіба проблемі Жадана й Нобелівської премії: «Коли з’являться українські Ремарки та Хемінгуеї?» Можливо, вони вже є, тільки пишуть під прізвищами Івченко й Положій, а можливо, ще воюють на передовій, віддаючись справі, яка зараз є більш важливою, власне, для самої перспективи подальшого розвитку української літератури. Усе це покаже час, слідкуємо далі за процесом.
ivchenko – :
Негероїчні герої героїчного епосу
Автор рецензії: Олег Коцарев (джерело: Тексти)
І, нарешті, «2014» Владислава Івченка. Грубий двотомник, доволі масштабна епопея – аж не одразу й повіриш, що на таку замахнувся сучасний молодий український прозаїк. Декілька геть несхожих людей, що випадково перетнулися на початку Майдану – і їхнє карколомне життя протягом шаленого року.
Окрім Майдану, об’єднало їх рідне місто Журби з околицями. Під Журбами, звичайно, більш ніж прозоро вгадуються Суми. І, до речі, Владислав Івченко сам родом із цього міста. Подібно до свого земляка Положія, Івченко обрав досить скептичний і деміфологізуючий спосіб говорити про Події. Такий собі антидот від сиропу надміної героїзації, який щедро розливається в медіа.
Скепсис цей стилістично близький скепсису пересічного криміналізованого провінційного мешканця. В Івченка справжніми героями Майдану та героями війни стають далеко не тільки ідейні, позитивні, розвинуті персонажі.
Сфера його книги – великою мірою гопники, шахраї, силовики з садистськими схильностями, відверті кримінальні персонажі, в чомусь наївні й обмежені люди. Письменник показує, як саме такі постаті волею обставин перетворилися на борців за гідність і незалежність. Не завжди свідомих, але борців. Це те, чого бракує загалом проникливій п’єсі Старожицької.
П’яний чувак, що хоче заховатися від районного «авторитета», якому винен гроші, застрибує в бусик, який їде на «мирний наступ», щоб стати одним із найактивніших учасників подій наступних трьох днів. Прокурор, за яким плаче тюрма, ображений на «донецьку» владу й радо готується допомагати революції.
А колишній спецназівець Януковича, нині боєць «ДНР», потрапляє в немилість до начальства, опиняється «на підвалі» разом з українськими полоненими та готує з ними втечу.
Не тільки боги крутять колесо історії, – продовжує Івченко відоме прислів’я про глиняні горщики. «Маленькі» долі креслять химерні траєкторії на грандіозному історичному тлі. Й потрапляють у потужні трагедії, драми, зворушують, розчулюють та веселять.
До речі, про веселощі. Для них у книжці, де є і 18-20 лютого, й Іловайськ, і полон, і смерть, не аж надто багато місця. Але Владиславу Івченку притаманне особлива, на диво водночас і їдка, і трохи радісна іронія. Так, один із його персонажів, як раптом (але ніби між іншим) з’ясовується, може завдати пальцем шаленого удару, достатнього, щоб вибити двері чи перекинути автомобіль (він сам каже, що цього його навчили інопланетяни).
А інший герой протягом одного епізоду встигає кілька разів узяти в полон «сепара», а потім так само кілька разів його впустити та потрапити в полон уже до нього, аж поки вони вирішують розійтися миром. Іще один «журбинський» хлопець примудрився повоювати за обидві сторони та ще й «постригти купони» за те, що проливав кров і в Україні, і в Росії.